Возвращаемся во тьму, я очень радовалась что эта зима не была как предыдущая, но увы руснявые пидарасы решили нас кошмарить весной.
Всё катится во тьму, сейчас очень важно остаться в здравом уме, когда практически ежедневно прилетает. И не реагировать на долбайобов, которые выражают сочувствие русне… у меня не хватает зла, большинство не осознало видимо что у нас происходит.

Проснулась с единственной мыслью.

Что делать взрослому человеку? То есть, чем заниматься? Или даже так: чем себя занимать? Ведь после 30 социальный институт если не прилип (дети-работа), то ты как бы свободен. И шо делаеть с этой свободой?

Я как-то откровенно заибалась страдать что это не так, и это не так в жизни, при этом не зная как оно должно быть у меня. И именно у меня, поскольку то как оно у массы других - меня не устраиваает, не вдохновляет, а еще больше угнетает.

Вопрос, который реально отрывает мне глаза на собсвенную своду. И вопрос, который только подчеркивает мою неспроможність (забыла как будет на рос) оплатить собвенную свободу.

Я ведь так много хочу! Хочу, как там было, жить интересно, читати книжки, бути шпіоном, дресирувать любиму обізяну і ходить в оперу, получать удовольствіє.
Вот что хочу.

Хочу просто делать то, что хочу. Экспериментировать. Создавать. Может факапить и смеяться с этого. Я жить хочу.

И отчаянно не хочу быть с людьми, которые не поддерживают меня в этом.

Йобана русня.
5 день їбашать по місту
Хочеться накрити всю парашку величезним ковпаком і кинути туди ядерну зброю, щоб виздихли всі до єдиного.

свеееет

тут довольно хуёво йобнули энергетику харькова, спустя два дня саммер снова жив

а русня идёт нахуй, гореть вам до конца жизни в собственном соку

Їду в купе з двома військовими. Вони дали мені цукерки, пропонували чай і в цілому досить ввічливі. Але я все одно їх трохи боюсь. Мене так дратує це відчуття. Коли не можеш довіряти чоловікам. Не можеш довіряти військовим. Я знаю, що робить війна з їх психікою. Тож не знаю, що може статися. І це так розчаровує. Хочеться всіх приймати, бути дружньою і не хвилюватись.

все-таки як близько російські війська підійшли рік тому к Києву, в голові не вкладається

в будинок через пару дворів від мого, потрапило артилерією і знесло квартири на 3 перших поверхах
по району проїхався танк і бтр, постійно було чутно вибухи

таке, звісно, щастя - мати можливість приїхати у вільний Київ
ніколи не забуду якою ціною ми виборюємо цю можливість кожного дня, і вірю, що всі окуповані території будуть звільнені

Якщо розповісти мою історію, то останні пару днів перед початком я вже геть погано спала, пунктиром. Тому о 5 ранку я все чудово чула. Наче чекала цього. З першим вибухом я підірвалась з ліжка і так сиділа декілька хвилин з одним словом в голові на повторі "війна.війна.війна.війна". Потім схопила телефон, а там в групі по медичній підготовці всі почали писати назву района або міста і слідом слово "вибух". Я побігла у ванну, сіла на підлогу і почала дзвонити, тримаючи руку з телефоном іншою рукою, бо через тремор не могла його втримати. По телефону друг сказав, що вони з родиною грузять речі і будуть їхати у бік Львова. "Збирай речі, в тебе є 10 хвилин і виходь на вулицю.". Далі смішне. Я забігла в кімнату сусіда, почала його будити зі словами "хутко вставай, почалась війна, в тебе 10 хвилин на збори, нас заберуть". На що він мені відповів "та я ввечері потягом поїду". Далі дорога в машині з малою дитиною 24 години. Повна тиша в салоні і тільки радіо, яке передає що житомирська траса під обстрілом, по якій ми їхали. Врешті Львів, 3 доби без сну і їжі, переодичне бігання в підвал під сирену. Але я безмежно вдячна всім людям, які були поруч зі мною в цей найстрашніший час в нашому житті.

З січня я знову приймаю замовлення.
Я здивована, що мені так швидко вдалося підняти профіль після простою в майже 10 місяців і вже є така хороша конверсія.

Кіп гоінг. Рух породжує рух. Чим більше я активна, тим більше в мене є наснаги щось покращити в процесі роботи. Є і сили і натхнення. Але направду мені і з проектами поки щастить.

Я пам‘ятаю як двадцять якогось лютого ввечері я сиділа на кухні з телефоном і тремтячими руками писала лист клієнтам, що можливо, можливоооо, нам доведеться дедлайни перенести на невизначений термін, бо у нас тут йобані руські танки в 15 км від міста. Але вже через пару днів я зрозуміла, шо не вивезу, коли ці йобані танки вже їздили містом. Я скасувала всі навявні замовлення і повернула всім гроші.

А потім. А потім був совєцькій санаторій на Закарпатті, куди нас поселили і усвідомлення, що я тупо не можу працювати і не знаю чи зможу взагалі. У мене не було енергії на все це. Бо стрічка моїх новин складається з прильотів по житловим будинкам і розстріляних з танку авто, а рідні і друзі на окупованій території і я не маю з ними зв’язку. Мене нудило від самої думки про ці єбучі робочі чати, бріфи, правки в той час, в тому моєму стані.

“Hope this letter finds you well.” Ні блять, зовсім не well і навіть не ok.

Потім був Тернопіль і думка про те, що може нарешті час робити шось «своє». Як мінімум, щоб не зійти з розуму. Та і займатись тим, що подобається, без всіляких умов і дедлайнів ніби має бути ненапряжно.

Потім було повернення в Київ, пошуки себе, сенсів існування, апатія. Потім закінчилась осінь, закінчувались гроші. І в мене заболів зуб.

В клініці мені оголосили ціну за лікування в 58000. Я прийшла додому, сіла біля стіни і тупо розплакалась. Ні. Насправді я почала плакати ще дорогою додому. Тому що всі вільні гроші, що я мала на той момент, це, м’яко кажучи, не набагато більше, ніж вартість лікування одного зуба. Тому що копілочка з цими «вільними» грошима значно схудла з лютого, поки я між апатією і своїми тривогами все ж таки вела якесь звичайне побутове життя, де треба купувати корм тваринкам і заправляти авто, платити за абонемент в спорт залі і за цей рис з овочами і парову рибу на моїй тарілці.

І я подумала собі, наскільки це сука жалкоє зрєліщє, коли ти сидиш і плачеш від того, що майже в 30 років для тебе є такою вже проблемою зробити той зуб. Ну от власне тоді я і визнала, що сама довела своє життя до тієї кризи, коли варіантів крім як перестатати сидіти на жопі і почати щось робити просто немає. М. сказав, що це був “козацький пендель”.

Я так хотіла б знати, що то є - бути творцем. Але моя доля залишатись ремісником. Хоча. Можливо, перспектива стати гідним ремісником це не так вже й погано. Точно краще, ніж бути посереднім творцем. Посереднім, бідним творцем.

кожного разу заходжу на саммер і думаю, що треба почати писати частіше. хоча б заради якогось терапевтичного ефекту. бо часто думки та емоції настільки захоплюють, що сил тримати їх в собі дуже мало. а поговорити майже ні з ким.
розумію, що залежна від людей і мені хоч іноді потрібен контакт із зовнішнім світом, а двоє моїх найліпших друзів зачинилися в своїх світах і недоступні. спроба ж потоваришувати з колегою та хоч якось провести час поза домом вилилась ледь не в низку пліток про наші з ним стосунки. сміхота та й годі.
а ресурсу все більше не стає. складно стримувати емоційні вибухи, коли ти ледь тримаєшся щоб увесь час не плакати. через війну, через постійний дискомфорт, через неможливість планувати відпустки, якісь поїздки та хобі. тобто ті речі, які б мали підтримувати внутрішню стійкість та підзаряджати після виснажливих робочих буднів.
з роботою до слова теж все не дуже клеїться. іноді здається, що все тримається виключно на репутації та довірі, яку я виборола за попередні декілька років у свого менеджера. але нерви кожного разу поколюють. а бажання щось робити - все менше. особливо якісь довготривалі проекти.
що ж.
проте той факт, що зі світлом останні тижні все більш-менш, допомогли не вигоріти остаточно. але напруга від того, що "от-от щось станеться, це затишшя не просто так" не дає остаточно розслабитись і під'їдає залишки моральних сил.
це все дуже втомлює.
виснажує.
виїдає по крихті зсередини.
а іноді і по здоровенному шматку за раз.
і як розбити це коло я поки не вигадала.

а шкода.

Я думаю, что я выражу мысли многих, если скажу, что 2022 - хуйня полная. Надеюсь, что это самый худший год в моей жизни, и я рад, что уже послезавтра он останется позади.

Щорічне підбиття висновків року ще не викликало в мені хвилю суму. Рік нового досвіду. Переглянула, що писала тогоріч, хрюкнула від сміху на фразі "Було важко, місцями дуже важко", що ти тепер скажеш, Карл?
Найчастіше в підсумках я робила щось типу номінацій, але робити це з 2022 це здається мені якоюсь дивиною. Бо ж єдина номінація, яка приходить в голову стосується всього року і цензурних слів там немає.

Цей рік був надто коротким і безконечно довгим одночасно.

Січень, повний подорожей, настольних рольових і крутих моментів з друзями. Мій перший реальний крок до сценаристики, робота над мультиком, якому не судилось вийти. Зараз це сприймається під іншим кутом: відкладений січневий перехід на українську, співпраця з росіянами, пошук «хароших узьких» та інфантильність.

Лютий, найтривожніший місяць в моєму житті. Останній тиждень перед повномасштабним вторгненням я нормально не їла і не спала, а 24 прокинулась о другій ночі робити записи в "тривожний щоденник". Наскільки символічно, що заснути я змогла близько половини п'ятої ранку? Страшнішого часу в моєму житті ще не було.

Березень — Грудень, ніби один довгий місяць. Нескінченний місяць почуття провини, болі, невизначеності та розлуки. Місяць, що відібрав у мене себе.
Хотілося б написати, що це всього-на-всього новий етап, новий досвід, бо ж я знаю людей, яким їх вибір дався в десятки разів болючішим… Саме це кричать голоси в моїй голові. Сподіваюсь принаймні наступного року навчитись заглушати внутрішнє знецінення.

Не розумію, як можна говорити про новорічну атмосферу, налаштовуватись на святкування чи обговорювати новорічний стіл, коли прямо зараз країна-терорист обстрілює мою країну. Моя найкраща подруга замість того, аби класно проводити час із дочкою слухає вибухи та дивиться відео від знайомих з місць прильотів, знаходячись у Києві.
Мій партнер поки там, де тихо, але "впасти" може будь-де. А це "тихо" перетворитись на Миколаїв.
Бо сволота випускає ракети по цивільних об'єктах, зловтішається в коментарях та щохвилинно платить податки.
А деякі довбойоби та довбойобки, що втікали від агресії країни-терористки прямо зараз слухають музику собачою, донатячи на ракети. Як мене це вкурвлює.
Ненависть до русні якось плавно перейшла і на тих, хто досі так чи інакше підтримує ту гидоту, вважає себе їх частиною чи "апалітічєн".

Як би я хотіла, щоб кожен українець та українка були в безпеці, могли щасливо святкувати та співати радісних пісень. Натомість відчуваю біль, гнів і розпач.
Сподіваюсь, 2023 рік буде роком, коли русня повиздихує. У мене все. З прийдешнім нас, де б ми не були.